Насильство в школі.

Аналіз проблеми та допомога, якої потребують

діти та вчителі у її розв’язанні

Стислий огляд

Аналіз підготовлено Всеукраїнською громадською організацією «Жіночий консорціум України» спільно з Вінницькою громадською організацією «Пані Всесвіт», Кіровоградською дитячою екологічною громадською організацією «Флора», Коаліцією молодіжних громадських організацій «Молода Черкащина» в рамках проекту «Попередження насильства в школі», який здійснюється за фінансової та експертної підтримки Шведської громадської організації «Save the Children Sweden» в чотирьох областях України: Вінницькій, Кіровоградській, Київській та Черкаській.

Проект впроваджується в партнерстві з Інститутом інноваційних технологій та змісту освіти Міністерства освіти і науки України.

Повну версію аналізу можна знайти за посиланням:

http://www.wcu-network.org.ua/ua/defence-rights/publications/313/

Для отримання додаткової інформації:

Тел: +38-044-592-68-54 begin_of_the_skype_highlighting +38-044-592-68-54 end_of_the_skype_highlighting

Тел/факс: +38-044-279-00-26

Ел.пошта: olena.grachova@bigmir.net

Олена Грачова, координатор програм

ВГО «Жіночий консорціум України»

Висновки

Діти потерпають від насильства, що підтверджує їх самоідентифікація як таких і визначення їх як таких друзями. Більше половини педагогів, котрі працюють із цими дітьми, ідентифікують їх як таких, однак насторожує те, що практично 40 % шкільних учителів ігнорують даний факт, а відповідно, не готові надати дітям допомогу в тих випадках, коли вони дійсно її потребують. Ця позиція дорослих може з однієї сторони сприяти розвитку насильства серед дітей, а з іншого боку не формує в дітей відчуття захищеності дорослими, які несуть за них відповідальність.

Педагоги схильні помічати переважно ті форми насильства, поряд з якими вже неможливо пройти, заплющуючи очі на складні для ідентифікації явища або на те, де часто відчувають себе безсилими. Така позиція педагогів найчастіше призводить до того, що постраждалим дітям не тільки не надається адекватна допомога, але й провокує тих, хто чинить насильство, не тільки на його продовження, але й на розвиток та посилення подібних дій.

Високий відсоток різноманітних форм фізичного насильства свідчить про недостатній рівень організації дітей, про відсутність адекватної фізичної активності і вміння застосовувати соціально прийнятне тілесне контактування.

Той факт, що самі діти відмічають достатньо високий рівень насильства, яке здійснюється групою дітей, свідчить про те, що їх формування у групи і функціонування самої групи відбувається без контролю з боку дорослих, що сприяє становленню девіантних форм поведінки в соціумі.

За відповідями дітей та вчителів можна скласти наступний перелік найпоширеніших проявів насильства, яке зазнають діти: приниження, побиття, образа, використання прізвиськ, навішування ярликів, кривдження, сварки

Такий перелік може стати відправною точкою для планування роботи щодо попередження проявів насильства. Тобто попередження саме цих явищ має стати першочерговою задачею.

Висновки:

Наочність для шкільних вчителів більшості випадків проявів насильства серед дітей та відносна відкритість самих дітей по відношенню до вчителів щодо звернення до останніх у таких випадках є вагомим підґрунтям для організації превентивної роботи з попередження насильства серед дітей на базі школи.

Переважна більшість педагогів визнають необхідність надання допомоги як дитині – агресору, так і дитині – постраждалій від насильства, зокрема така допомога має надаватися на базі школи. Однак на думку більшості педагогів агресор може отримати допомогу лише за певних умов, альтернативою є покарання. Постраждала дитина може розраховувати на допомогу теж не у будь-якому випадку, а тільки у тяжких випадках.

Занепокоєність викликає той факт, що діти самі прагнуть відповідати насильством на насильство і очікують того ж від вчителів по відношенню до агресорів. Більш того, переважає спосіб вирішення конфліктних ситуацій, пов’язаних із насильством, за допомогою друзів через ескалацію конфлікту та застосування все більш жорстоких форм поведінки.

Наявні методи профілактичної роботи залишаються малоефективними та потребують перегляду. В першу чергу це стосується первинної профілактики, інформування про загальні способи запобігання насильству, наявну допомогу. Спектр та потенційна ефективність допомоги невеликі, при деяких спробах звертатися до сторонніх фахівців типовою є ситуація вирішення проблеми силами педагогічного складу: самими вчителями або за допомогою шкільного психолога, соціального педагога, тобто без залучення сторонніх фахівців. Відсутня чітка взаємодія різних спеціалістів як на базі школи, так і поза її межами щодо попередження насильства у дитячому середовищі та швидкого реагування на такі випадки, у разі їх виникнення.

В той же час шкільна адміністрація несе відповідальність за дотримання чинного законодавства всіма суб’єктами навчально-виховного процесу, тому саме з боку адміністрації школи має виходити ініціатива по запровадженню у школі дієвих механізмів попередження та виявлення випадків насильства по відношенню до дітей, а також швидкого реагування на такі випадки, якщо вони вже трапилися.

Висновки:

Аналіз отриманих даних дозволив скласти перелік потреб як педагогічного складу, так і дітей для вирішення проблеми насильства серед дітей. Варто зауважити, що цей перелік враховує не тільки потреби, які визнають самі учасники навчально-виховного процесу, а й суспільну необхідність, виявлену в ході дослідження.

Потреби педагогів:

1. Підвищення поінформованості про розповсюджені форми насильства, особливо малі.

2. Оволодіння навичками правильної ідентифікації насильства у власній поведінці.

3. Підвищення розуміння необхідності надання допомоги дитині-агресору за будь-яких обставин і незалежно від підстав, які викликали таку поведінку дитини, зокрема того, що покарання агресора не є вирішенням проблеми, а лише кроком до ескалації насильства.

4. Підвищення розуміння необхідності надання допомоги дитині, яка постраждала від насильства, зокрема від малих форм насильства.

5. Поінформованість щодо можливих форм профілактичної роботи щодо насильства серед дітей на всіх рівнях профілактики та оволодіння навичками їх практичного застосування.

6. Впровадження механізмів залучення батьків до ведення профілактичної роботи серед дітей.

7. Наявність методичної літератури та матеріалів по зазначеним тематикам.

8. Підвищення поінформованості про форми роботи шкільного психолога та соціального педагога, їх професійні здібності та можливості, а також про їх спроможність надати допомогу дитині у випадку насильства.

9. Наявність психолога та соціального педагога у кожній школі, а при їх відсутності – закріпланих за школою відповідних фахівців з числа працівників соціальних служб.

10. Оволодіння навичками «первинної психологічної допомоги» дитині у випадку насильства: вислухати дитину, заспокоїти її, підтримати.

11. Наявність чіткого алгоритму дій у випадку насильства серед дітей, знання всіх можливих видів допомоги постраждалій дитині та дитині-агресору, які запроваджені на базі школи.

12. Поінформованість про наявність та контактні дані конкретних фахівців (психологів, психіатрів, соціальних працівників, юристів, медиків, тощо) та відповідних установ, організацій, які можуть або мають надати допомогу у вирішенні ситуації із насильством у школі. Налагодження контактів із такими установами та організаціями.

13. Збільшення обсягу знань чинного законодавства та його окремих норм, регулюючих дії представників системи освіти у випадку отримання інформації про факти здійснення насильства над дитиною або їх суттєву підозру, зокрема Порядку розгляду звернень та повідомлень з приводу жорстокого поводження з дітьми або реальної загрози його вчинення.

14. Підвищення ознайомлення із функціональними обов’язками служб у справах дітей, ЦССМ, кримінальної міліції по дітях щодо профілактики насильства над дітьми.

15. Організація співпраці служб у справах дітей, ЦССМ, кримінальної міліції, громадських організацій, медичних установ зі школою на постійній основі.

16. Оволодіння сучасними методиками попередження насильства в дитячому середовищі.

Потреби дітей:

1. Підвищення рівня знання про власні права та механізми їх використання.

2. Наявність у школі відчуття захищенності, у тому числі від будь-яких проявів насильства.

3. Підвищення поінформованості стосовно розповсюдження та проявів насильства в суспільстві, а також про його наслідки. Розуміння правових наслідків насильницької поведінки.

4. Підвищення поінформованості про можливі способи захисту від насильства у дитячому середовищі.

5. Приділення більшої уваги психо-сексуальному вихованню, особливо прийнятним способам вираження особистісних симпатій.

6. Підвищення поінформованості про можливі способи стримування та контролювання власної агресії.

7. Зменшення загального рівня агресії у дитячому середовищі.

8. Популяризація асертивної поведінки, ненасильницьких дій, мирного вирішення конфліктних ситуацій, толерантного ставлення один до одного.

9. Формування загальнолюдських, ненасильницьких цінностей.

10. Наявність у школі можливостей та спеціальних заходів по зняттю агресії та зайвої енергії, а також компенсації браку тактильного спілкування – організація більшої кількості спортивних змагань командного типу.

11. Підвищення рівня довіри до педагогів, як потенційних помічників і захисників у випадку насильства

12. Підвищення поінформованості про допомогу, яку дитина (постраждала або агресор) може отримати у школі у разі потрапляння у ситуацію насильства серед дітей.